ВО "Свобода"

ENG

16 червня 2016
Війна - то хвороба в житті суспільства. Лікують воєнні історики
Війна - то хвороба в житті суспільства. Лікують воєнні історики

Про досвід блискучого наступу Галицької Армії розповідає Олександр Дєдик.

На початку червня 1919 року Галицька Армія опинилася у так званому трикутнику смерті між Дністром та Збручем: поміж польськими, румунськими та більшовицькими військами. Польське керівництво вже не вважало українську армію за боєздатну силу. І саме тоді українське військо несподівано розпочало нову наступальну операцію, відому як Чортківська офензива. З 7 по 28 червня українські вояки змусили вдвічі численніше і незрівнянно краще матеріально забезпечене польське військо відступати по всій лінії фронту.

Міркуваннями про ті події, зокрема в контексті нинішньої російсько-української війни, ділиться з нами автор фундаментального дослідження "Чортківська офензива" Олександр Дєдик - заступник головного редактора Львівського мілітарного альманаху "Цитаделя", науковий співробітник Центру українських військових традицій і патріотичного виховання НДІ українознавства МОН України.

- Історія полюбляє химерні виверти, - розповідає пан Олександр, - повторно моделюючи подібну ситуацію, але в інший час. Інколи результат повторної спроби не відрізняється від попереднього. Але трапляється й так, що в другій партії можна взяти своєрідний реванш за перший програш. Мабуть, таким чином історія карає тих, хто нехтує уроками минулого, і винагороджує тих, хто їх ретельно вивчає.

Чортківська офензива
Чортківська офензива

Напередодні Чортківської офензиви, навесні 1919 року, вояки Галицької Армії почувалися покинутими суспільством, яке неначе забуло про фронт і зосередилося на внутрішніх проблемах. Потрібний був холодний душ травневої катастрофи і подальший жар перемоги під Чортковом, аби розбурхати приспане почуття єдності народу й армії. Ліки виявилися дієвими, але видужання запізніло.

На жаль, з різних причин червневий наступ не вдався. Проте Галицька Армія вийшла з нього не послабленою, а набагато численнішою. Замість викликаної поразкою деморалізації тривало зміцнення дисципліни загалом та довіри між старшинами й стрільцями зокрема. Саме ця духовна єдність і згуртованість змусила потім денікінців, більшовиків і поляків ставитися до галичан з такою повагою, якої аж ніяк не могли викликати тогочасні фізичні можливості здесяткованої тифом армії ЗОУНР (Західна Область Української Народної Республіки, напівофіційна назва української держави в Галичині після проголошення Акта злуки 22 січня 1919 року).

На наших очах історія повторюється. Упродовж перших 23 років незалежності статус Збройних Сил України годі було визначити іншим словом, аніж упослідження. Про армію забули, допоки не відчули на власній горлянці жадібні руки східного сусіда. І сьогодні народ та армія не словами, а ділами щодня доводять свою єдність. Якщо історія справді чогось нас навчила, ми таки оминемо граблі сторічної давнини. А тоді, можливо, новими здобутками вдасться виправити прорахунки давно минулих днів.

- Який досвід успішної військової операції може стати корисним нині?

- Навіть поверхове порівняння Чортківської офензиви з сучасними подіями на сході України спонукає провести чимало паралелей. Тож досвід минулого виявляється не лише повчальним, а навіть може бути безпосередньо застосовуваним. Погляньмо, наприклад, на питання взаємодії родів зброї на полі бою. Вже під час Першої світової війни вогонь артилерії завдавав супротивникові приблизно дві третини втрат. За ним слідували смертоносні кулемети і скорострільні рушниці, здатні вражати супротивника на значній віддалі. Тогочасні воєнні теоретики підрахували, що п'ятьох куль, випущених на кожному метрі фронту впродовж однієї хвилини достатньо, аби унеможливити усяку атаку піхоти ворога. Нарешті смертоносний арсенал доповнювала кишенькова артилерія - ручні гранати.

Вміння правильно комбінувати ці засоби та зосереджувати їхню потугу в потрібному місці в потрібний час можна сміливо порівняти з віртуозною майстерністю диригента. Справжніми маестро виявилися офіцери-артилеристи Галицької Армії, яких вирізняли знання тактики не лише свого роду зброї, але й піхоти та кавалерії, глибоке розуміння мети бою загалом, здатність самостійно налагодити взаємодію своїх і сусідніх підрозділів.

Не випадково серед героїв Чортківської офензиви чи не найбільше артилеристів: командири полків Юліан Шепарович, Ярослав Воєвідка, Кирило Карась та Августин Циганик; командири батарей Андрій Бучак, Володимир Галан, Володимир Зубрицький, Степан Когут та чимало інших. Саме їм, до речі, присвячена "Пісня артилерії" відомого стрілецького співця Романа Купчинського.

За штатом у кожній бригаді налічувалося чотири стрілецькі курені та гарматний полк у складі чотирьох батарей. Це дозволяло командирові з'єднання підтримувати дії кожного піхотного підрозділу вогнем окремої батареї. Як з'ясувалося, бойова група у складі "курінь - батарея" стає дієвим засобом для вирішення різноманітних тактичних завдань. Піхотинці настільки призвичаїлися до підтримки артилерії, що вважали, начебто чотиригарматна батарея є невід'ємним структурним підрозділом кожного куреня. З другого боку, артилерія однієї або декількох бригад навіть з різних корпусів могла легко і швидко зосередитися для виконання певного завдання. Тоді над полем бою вирувала справжнісінька сталева буря.

Щоправда, галицькій піхоті перешкоджали сповна виявити себе брак старшин і нестача набоїв. Зважаючи на слабкість кінноти, яка щойно розпочала формуватися, та беручи до уваги вельми скромну чисельність броневих сил і авіації Галицької Армії, треба визнати, що без надзвичайних зусиль артилеристів Чортківська офензива не могла би відбутися взагалі.

Звернім також увагу на досвід збільшення чисельності армії. Створення з ініціативи тогочасного Головнокомандувача Галицької Армії генерала Олександра Грекова двох нових корпусів можна порівняти з весняною сівбою. Визрівання ж урожаю вимагало часу. Ні чотири-, ані восьмитижнева програма підготовки новобранців не могла вишколити справжніх бійців. Щойно після тримісячного вишколу в молодого вояка з'являлися найпотрібніші навички і впевненість у власній зброї. Проте й тоді його ще годі було вважати повноцінним вояком.

Адже індивідуально підготованого стрільця слід було навчити взаємодіяти з іншими підрозділами та родами зброї. Щоб домогтися злагодженості дій новосформованих куренів і бригад на полі бою, також треба було докласти чимало зусиль. На жаль, історія виділила генералові Грекову надто скромний запас часу, щоби новосформовані бригади IV та V корпусів могли вплинути на перебіг польсько-української війни 1918-1919 років…

- Як можна оцінити цей наступ в контексті того часу?

- За багатьма показниками Чортківська офензива не поступається або перевищує чимало відомих операцій того часу. Візьмім, наприклад, усереднений темп просування. Під час Брусилівського прориву 1916 року він не перевищував трьох кілометрів на добу; за підсумками Київської операції 1920 року, кіннота Будьонного просувалася зі швидкістю менш ніж п'ять кілометрів на добу, а під час Чортківської офензиви стрільці Галицької Армії щодня долали майже шість кілометрів.

Тим часом сам генерал Греков, як справжній стратег, вельми стримано поставився до справді блискучих здобутків Галицької Армії у царині тактики: "з висоти сучасних даних про бойові дії провідних армій світу Чортківська офензива не становить жодного інтересу. Її операції велися нашвидкуруч сформованим військом, надзвичайно погано забезпеченим навіть найнеобхіднішим спорядженням, не кажучи вже про найновіші технічні засоби".

Натомість цей видатний полководець наголошував безцінний досвід у справі розгортання народної війни. Лише злившись в єдиний кулак у прагненні до перемоги, наші прадіди спромоглися розпочати практично з нічого, щоби у доволі стислий термін довести визвольну боротьбу до масштабу протистояння регулярних армій. Сьогодні маємо зазначити, що генерал виявився провидцем.

- Чому центром своїх досліджень Ви обрали саме військову тематику?

- Війну в житті суспільства можна порівняти з хворобою в людини. Недужий звертається до лікарів, чиї знання ґрунтуються на переосмисленні свого й чужого досвіду. Для політичного й військового керівництва держави, для суспільства загалом функції накопичення, аналізу й синтезу необхідних знань на випадок "захворювання" виконують воєнні історики у якнайширшому тлумаченні цього терміна.

З появою незалежної України усім хотілося, аби це суспільство ніколи не "хворіло". Про лікарів, їхній досвід і гіркі ліки легковажно забули. 2008 року, плануючи започаткувати видання Львівського мілітарного альманаху "Цитаделя", члени тоді ще невеличкого гуртка (а це директор видавництва "Астролябія" й майбутній Головний редактор Альманаху Олег Фешовець, завідувач музею Національної академії сухопутних військ імені гетьмана П. Сагайдачного, полковник у відставці Михайло Слободянюк та я) побоювалися, що нове видання також може опинитися на узбіччі.

Та нас провадило усвідомлення факту, що зберігати й переосмислювати досвід воєнної історії слід навіть на локальному й регіональному рівнях. А здобутки кожного грона фахівців неодмінно повинні стати надбанням усіх. Відтак у червні 2009 року побачило світ перше число нашого Альманаху, а згодом ми започаткували ще й видання серії наукових монографій під назвою "Бібліотека "Цитаделі"".

Саме у цій серії вийшли друком обидві частини мого дослідження під назвою "Чортківська офензива" - про блискучий наступ Галицької Армії в червні 1919 року. Операція, у якій чисельно слабша армія перемагає краще матеріально забезпеченого супротивника, за визначенням є золотою сторінкою воєнної історії будь-якої держави. А тим часом навіть такі елементарні запитання, як, хто, чому і як започаткував цю операцію, упродовж тривалого часу залишалися без відповіді. Тож я, власне, й узявся до роботи, аби нарешті позбутися цих білих плям.

Справжнє воєнно-історичне дослідження починається щойно тоді, коли відкривається доступ до документів того часу. Проте життя не може чекати та вимагає бодай примітивних тлумачень вчорашніх подій уже сьогодні. Відтак дослідник неминуче постає перед аморфною масою вражень, чуток, здогадів, вигадок і суб'єктивних оцінок, яка до його появи встигає не лише, так би мовити, закам'яніти, але й претендує на довершеність власної форми. От з такої брили спершу доводилося, наче скульпторові, різцем документів відсікати усе зайве.

Наскільки мені вдалося розкрити численні таємниці Чортківської офензиви, довести слушність власних висновків і гіпотез, судити читачеві. Йшлося, однак, не лише про правдиву реконструкцію славетної, хоча й призабутої, сторінки нашої історії. Адже не секрет, що у досвіді минулого людина, перш за все, шукає рецептів на потреби сьогодення. Відтак хотілося б, аби ця реконструкція могла слугувати сьогоднішнім стратегам і тактикам бодай матеріалом для роздумів.

Спілкувалась Юлія Дембовська. Газета ВО "Свобода"